Введення
Цінністю будь-якого сучасного держави, якщо воно, звичайно, зацікавлений зберегти свій народ і дбає про її майбутнє, традиційно вважається сім'я, а головною цінністю сімейного життя - діти. Чи можна поставити їх на ноги, підготувати до самостійного існування без належної підтримки ззовні, соціального схвалення і відповідної політики, що проводиться щодо сім'ї? Безумовно, ні. І сьогоднішня дійсність тому підтвердження - лише деяке число сімей більш-менш адаптувалося в новій економічній ситуації. У першу чергу страждають від цього діти, і суспільство все більше турбує їх бездуховність, корисливість, байдужість, жорстокість і агресивність, а почасти й деградація, «здичавіння» дітей і підлітків з різних соціальних шарів.
Ратифікація Союзом РСР Конвенції ООН «Про права дитини» спричинила за собою встановлення для нашої держави певних зобов'язань, в першу чергу приведення національного законодавства у відповідність до положень Конвенції. Держави - учасники Конвенції несуть за свої дії відносно дітей юридичну відповідальність, а держави - порушники Конвенції можуть бути піддані світового засудження.
Прийнявши, таким чином, певні зобов'язання не тільки перед світовим співтовариством, але і перед населенням країни, Російська Федерація як спадкоємиця СРСР приступила до формування політики у сфері захисту дитинства.
Початковим етапом формування державної політики в інтересах дітей можна вважати 1994 рік, оголошений Організацією Об'єднаних Націй Міжнародним роком сім'ї. Це рішення стало серйозним імпульсом для залучення уваги до проблем розвитку сім'ї та сімейної політики.
У найзагальнішому вигляді державну сімейну політику можна визначити як «цілеспрямовану діяльність державних органів та інших соціальних інститутів щодо створення оптимальних умов для виконання сім'єю її функцій, гармонізації відносин між особистістю, сім'єю та суспільством»
Серед головних напрямків державної сімейної політики було названо і посилення допомоги сім'ї у вихованні дітей (підтримка репродуктивної, виховної та психологічної функцій). У такій формі держава визнала за необхідне здійснення комплексу заходів в інтересах виховання підростаючого покоління.
Наступним етапом було визначення цілей державної політики в інтересах дітей та закріплення їх у Федеральному законі «Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації». Цей Закон встановлює основні гарантії прав і законних інтересів дитини, передбачених Конституцією РФ, з метою створення правових, соціально-економічних умов для реалізації прав і законних інтересів дитини.
Забезпечення прав людини є основною функцією Російської Федерації як правової держави. Благополуччя і нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Діти потребують особливого захисту і особливих механізмах її здійснення, що дозволяють забезпечити цілеспрямовану і пріоритетний захист прав кожної дитини і всіх дітей. У зв'язку з цим представляється доцільним поширення досвіду діяльності Уповноваженого з прав дитини на інші регіони РФ, для чого потрібно створення відповідної законодавчої бази.
Для сучасної російської політики в інтересах дитини характерно різке зміщення пріоритетів.
Перехід в даний час від переважно суспільних форм виховання до сімейних збільшує відповідальність батьків за становлення особистості дитини, за вибір їм значущих цінностей, покладаючи на них додаткове навантаження. Перед батьками постає задача виховання в дитини таких якостей, які формують соціальну компетентність дитини в сучасних умовах, як підприємливість, практичність, діловий розрахунок. Тепер тільки сім'я забезпечує вирішення важливої задачі - вибору дитиною професії і його професійної орієнтації, тим самим закладаючи основу його конкурентоспроможності на ринку праці. Поширення наркоманії, алкоголізму та інших негативних соціальних явищ змушують сім'ю приділяти серйозну увагу формуванню у дітей системи значущих духовних цінностей, приймати додаткові виховні заходи щодо посилення соціального контролю і забезпечення безпеки дітей в ситуаціях можливого ризику при взаємодії з неблагополучним соціальним оточенням.
Інтереси дитини, її батьків, сім'ї в цілому, суспільства і держави - це щільний клубок ниток, розплутуючи який ми можемо створити щось ціле - полотно, гармонійно поєднує кольору і форми, або, навпаки, вражає своїм несмак. Специфіка сімейних правовідносин з участю дітей якраз і проявляється в тому, що законодавець повинен знайти оптимальні обсяги і форми вираження інтересів дитини та її батьків, держави; визначити правову та соціальну значущість інтересів кожного із суб'єктів сімейних відносин.
На наш погляд, «інтереси дитини» - поняття, яке має різне наповнення і звучання в теорії права та практиці його застосування. Наукова розробка «інтересів дитини» як сімейно-правового поняття обумовлена низкою причин:
- По-перше, формування в Російській Федерації державної сімейної політики і, як частини її, політики в інтересах дітей передбачає формальне визначення об'єкта такої політики;
- По-друге, зміна пріоритетів у розподілі функцій по вихованню дітей між державою та батьками вимагає більш ретельної правової регламентації процесу здійснення батьківських прав не в протиріччі з інтересами дітей; встановлення можливості та умов існування балансу приватних і публічних інтересів у тій сфері відносин;
- По-третє, ратифікація нашою державою Конвенції ООН про права дитини породжує необхідність аналізу обсягу й змісту імплементації відповідних норм у російському сімейному законодавстві;
- По-четверте, не менш важливим є забезпечення інтересів дітей в діяльності органів опіки та піклування, судів;
- По-п'яте, незважаючи на те, що поняття «інтереси дитини» вже тривалий час є предметом різних досліджень, сімейно-правова сутність і значимість «інтересів дитини» не розкриті.
1. Рівність прав та обов'язків батьків. Особисті права і обов'язки батьків
Кожен громадянин РФ має на її території всіма правами і свободами і несе рівні обов'язки, передбачені Конституцією РФ; ч. 2 ст. 38 про те, що турбота про дітей, їхнє виховання - рівне право й обов'язок батьків; ч. 3 ст. 19 про те, що чоловік і жінка мають рівні права і свободи і рівні можливості для їх реалізації. Незважаючи на те, що Конституція РФ має вищу юридичну силу (що означає неможливість суперечності будь-якого закону її положенням та застосування норм Конституції РФ у разі виявлення таких суперечностей) і пряму дію (можна застосовувати норми Конституції РФ без їх конкретизації в федеральному законодавстві), СК РФ ще раз нагадує про це стосовно до таких прав, як батьківські, конкретизує загальні положення Конституції РФ стосовно відносин, пов'язаних з дітьми. Цим позначається важливість, значимість прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, його захисту та охорони його інтересів.
Говорячи про рівність прав та обов'язків батьків, мова йде про права, перелічених у зазначеній главі коментованого Кодексу (батьківських правах), таких як: право і обов'язок виховувати своїх дітей, обов'язок забезпечити отримання дітьми основної загальної освіти, захищати і представляти інтереси своїх дітей та ін .
Оскільки з досягненням дитиною повноліття (18 років) він набуває повної дієздатності і стає повноправним членом громадянського суспільства, він не потребує більше в опіку та захист його прав, і вважається, що має право і зобов'язаний захищати свої права та інтереси самостійно. Батьківські ж права, перераховані в цьому розділі, втрачають чинність, оскільки вони були вимушеним заходом обмеження прав і свобод людини, пов'язаних з його несамостійністю.
Окремим приводом для визнання повної громадянської самостійності дитини до досягнення повноліття є вступ неповнолітнього у шлюбний союз. У цьому випадку дитина набуває повної дієздатності. Пов'язано це з тим, що з настанням 18 років зв'язується досягнення людиною необхідної для його повної самостійності ступеня фізичної, психічної та соціальної зрілості, яка виражається у здатності дати повноцінне потомство, розумно керувати своїми діями і вчинками особистого характеру, працювати і утримувати не лише себе, але і свою сім'ю і своїх дітей. Вступаючи ж в шлюб, людина таким чином висловлює готовність і здатність здійснювати всі ці дії, бере на себе відповідальність за чоловіка, сім'ю, дітей, тому держава вважає можливим визнати за ним повну дієздатність до досягнення віку 18 років.
Крім того, закон встановлює ще один випадок, при якому настає повна дієздатність і, як наслідок, повне припинення прав батьків по відношенню до дитини (батьківських прав), а саме - емансипація.
Згідно з п. 1 ст. 27 ЦК РФ неповнолітній, який досяг 16 років, може бути оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, або за згодою батьків, усиновителів або піклувальника займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (емансипація) проводиться за рішенням органу опіки та піклування за згодою обох батьків, усиновителів чи піклувальника або за відсутності такого - за рішенням суду.
Відповідно до ст. 10 СК правовідносини між подружжям, у тому числі особисті немайнові, виникають з моменту державної реєстрації шлюбу.
Сімейне законодавство стосується особистого життя подружжя лише в тому, що пов'язане з основними правами та свободами будь-якої людини і громадянина, а не тільки перебуває в шлюбі.
Закріплюючи принципи рівності подружжя, виходить з конституційної норми, згідно з якою держава гарантує рівність прав і свобод усім і кожному незалежно від статі, раси, національності, майнового і посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин (ч. 2 і 3 ст. 19 Конституції РФ).
Розкриємо зміст принципу рівності в сім'ї більш детально.
1) Свобода вибору кожним чоловіком роду занять, професії, місця перебування і проживання.
Стаття 37 Конституції РФ говорить про право кожної людини - незалежно ні від чого, в тому числі і від сімейного стану - вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності і професію.
Відповідно до ст. 27 Конституції РФ кожен, законно перебуває на території країни, може вільно пересуватися, вибираючи собі:
а) місце проживання;
б) місце перебування.
Під першим розуміється місце, де людина проживає - постійно або переважно - в якості власника житла, наймача або з інших законних підстав; під другим - готель, санаторій, будинок відпочинку, пансіонат, лікарня тощо, а також житлове приміщення, яке не є місцем його проживання. Основна відмінність полягає в тому, що в місці перебування людина завжди перебуває тимчасово.
З принципу рівності подружжя слід, що зміна одним з них місця проживання (тимчасовий від'їзд) не зобов'язує іншого слідувати за ним.
Спільне вирішення питань материнства, батьківства, виховання, освіти дітей, інших питань сімейного життя.
Стаття 38 Конституції РФ і надає батькам рівні права, і наділяє їх рівними обов'язками по вихованню дітей.
Обов'язок подружжя поважати один одного і піклуватися одне про одного, сприяти зміцненню сім'ї.
Цей елемент належить до сфери моралі і моральності, тобто практично лежить за межами правового регулювання. Однак і тут можлива судовий захист. Наприклад, суд, виробляючи розділ майна подружжя, має право врахувати зневагу одного з них інтересами сім'ї.
Право вибору подружжям прізвища. Тут рівність полягає в тому, що кожен з подружжя має право залишити своє дошлюбне прізвище, що своєю загальною вони можуть вибрати прізвище чоловіка або дружини.
Про право одного чоловіка давати згоду на усиновлення (удочеріння) дитини іншим чоловіком.
2. Право і обов'язок батьків по вихованню та освіті дітей. Переважне право батьків на виховання своїх дітей
Виховувати дітей - одночасно право і обов'язок батьків. Про це ж говорить і ст. 38 Конституції РФ. Це означає, що, по-перше, ніхто і ні за яких обставин не може позбавити батьків можливості виховувати дитину. Позбавлення можливості виховувати дитину може відбутися тільки за рішенням суду у разі позбавлення батьків батьківських прав з підстав, передбачених законом (ст. 69, 71, 73, 74 СК РФ). По-друге, право виховувати дитину не означає можливість вирішувати робити це чи ні (як у випадку з більшістю інших прав), - оскільки закон одночасно закріплює і такий обов'язок. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я, фізичний, психічний, духовному і моральному розвитку своїх дітей, забезпечити отримання дітьми основної загальної освіти. Цього обов'язку батьків відповідає зазначене у п. 2 ст. 54 СК РФ право дитини на виховання своїми батьками, забезпечення його інтересів, всебічний розвиток, повагу до його людської гідності.
Обов'язок відрізняється від права перш за все необхідністю виконання і наявністю відповідальності за невиконання. Так, за невиконання обов'язку виховувати дитину в Російській Федерації передбачена кримінальна відповідальність. Стаття 156 КК РФ спрямована на забезпечення виконання батьками конституційного обов'язку виховувати своїх дітей і піклуватися про них.
Належне виконання виховних функцій щодо неповнолітніх - одна з пріоритетних завдань держави, так як результати виховання відображаються на процвітанні суспільства в цілому. Тому поряд з кримінальною за невиконання або неналежне виконання обов'язків передбачена також адміністративна (ст. 5.35 КоАП РФ), цивільно-правова (ст. 1073-1075 ГК РФ), сімейно-правова (ст. 69 і 73 СК РФ) відповідальність.
Переважне право батьків на виховання дітей перед іншими особами стало необхідним закріпити у зв'язку з тим, що часто батьки є не єдиними, хто має право на виховання дитини. Наприклад, див справжній коментар до ст. 62 СК РФ - неповнолітні батьки, які не досягли віку 16 років, мають виховувати дитину разом з призначеним йому опікуном. У цьому випадку розбіжності вирішуються органом опіки та піклування з урахуванням як даної норми, так і конкретної ситуації в сім'ї.
Головним у вихованні дитини закон визнає турботу батьків про здоров'я, фізичний, психічний, духовний і моральний розвиток дітей. Забезпечення всіх цих умов навряд чи, в загальному випадку, можливе без отримання дитиною основної загальної освіти в загальноосвітньому закладі. Під освітою Закон України «Про освіту» розуміє цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином (учнем) встановлених державою освітніх рівнів (освітніх цензів). Крім того, згідно зі ст. 43 Конституції РФ про право на освіту, основну загальну освіту обов'язково і батьки або особи, які їх замінюють, забезпечують отримання дітьми основної загальної освіти.
Отримання середньої (повної) загальної освіти не вважається обов'язком, але оскільки цінність освіти є незаперечною, держава покладає на батьків обов'язок забезпечити всі умови для того, щоб їх дитина продовжив своє навчання у вищому навчальному закладі.
3. Право вибору освітньої установи і форм навчання дітей
Стаття 43 Конституції РФ проголошує право кожної людини на освіту, покладаючи обов'язок забезпечити отримання дітьми основної загальної освіти на батьків. Крім того, у статті 26 Конституції РФ гарантується право на вільний вибір мови виховання, навчання і творчості.
Право батьків на виховання дітей є найбільш важливим серед батьківських прав. Більш того, в сучасних умовах підвищення вимогливості до рівня освіти і виховання на батьків накладається все більше обов'язків і більше відповідальності по відношенню до дітей.
Большое значение имеет положение, закрепленное в пункте 1 статьи 63 СК РФ, согласно которому родители не только имеют право, но и обязаны воспитывать своих детей, заботиться об их здоровье, физическом, психическом, духовном и нравственном развитии. В этой связи обоснованно установление ответственности родителей за воспитание и развитие ребенка, что соответствует требованиям и статьи 18, и статьи 27 Конвенции ООН о правах ребенка. За неисполнение или ненадлежащее исполнение обязанностей по воспитанию детей родители могут быть привлечены к различным видам юридической ответственности: административной (ст. 5.35 КоАП РФ), гражданско-правовой (ст. ст. 1073–1075 ГК РФ), семейно-правовой (ст. ст. 69 и 73 СК РФ); уголовной (ст. 156 УК РФ).
Семейный кодекс РФ не раскрывает конкретное содержание родительских прав и обязанностей по воспитанию детей, называет основные направления деятельности родителей по воспитанию своих детей. Главное место отводится заботе родителей о здоровье, физическом, психическом, духовном и нравственном развитии детей. Пункт 1 статьи 18 Закона Российской Федерации «Об образовании» устанавливает, что родители являются первыми педагогами, которые обязаны заложить основы физического, нравственного и интеллектуального развития личности ребенка в раннем детском возрасте.
В этих целях родителям предоставляется свобода выбора средств и методов воспитания своего ребенка с соблюдением ограничений, предусмотренных пунктом 1 статьи 65 СК РФ, а именно:
1) родители не вправе причинять вред физическому и психическому развитию ребенка, его нравственному развитию;
2) способы воспитания должны исключать пренебрежительное, жестокое, грубое, унижающее человеческое достоинство обращение, оскорбление или эксплуатацию ребенка.
Основополагающими принципами осуществления родителями родительских прав являются обеспечение прав и интересов детей и решение вопросов, касающихся воспитания и образования детей, по взаимному согласию родителей, исходя из их интересов и с учетом мнения детей.
Право на воспитание своего ребенка – это личное неотъемлемое право родителя. Родитель может быть лишен этого права только судом по основаниям, предусмотренным законом (ст. ст. 69, 71, ст. ст. 73 – 74 СК РФ). Родители не вправе передавать кому-либо право на воспитание ребенка либо отказаться от него. Соответственно, право родителя является его же обязанностью. Конечно же, родители могут временно поручить воспитание ребенка другим лицам (дедушке, бабушке, няне и т.д.) или отдать ребенка на воспитание в различные детские учреждения, при этом они остаются ответственными за воспитание и развитие своего ребенка.
Неотъемлемой составляющей процесса воспитания ребенка и формирования его как всесторонне развитой личности является образование. Конвенция ООН о правах ребенка предусматривает, что право каждого ребенка на образование достигается введением бесплатного и обязательного начального образования; поощрением развития различных форм среднего образования, обеспечением его доступности для всех детей; принятием мер по содействию регулярному посещению школ и снижению числа учащихся, покинувших школу.
Согласно ч. 4 статьи 43 Конституции РФ родители или лица, их заменяющие, обеспечивают получение детьми основного общего образования, то есть образования в объеме девяти классов общеобразовательной школы. Требование обязательности основного общего образования применительно к конкретному обучающемуся сохраняет силу до достижения им возраста 15 лет, если соответствующее образование не было получено обучающимся ранее.
Государство гарантирует гражданам право на образование, общедоступность и бесплатность основного общего и среднего профессионального образования в государственных или муниципальных образовательных учреждениях.
Содержание образования должно быть направлено на достижение следующих целей:
1) развитие личности, талантов, умственных и физических способностей ребенка;
2) воспитание уважения к правам человека и основным свободам;
3) воспитание уважения к родителям, языку и ценностям страны, в которой ребенок проживает, страны его происхождения и цивилизации, отличной от его собственной;
4) подготовку к сознательной жизни в духе взаимопонимания, мира, терпимости, равноправия мужчин и женщин и дружбы между народами, этническими и религиозными группами, а также лицами из числа коренного населения;
5) бережное отношение к окружающей среде.
Права и обязанности родителей (лиц, их заменяющих: усыновителей, опекунов, попечителей, приемных родителей) в сфере образования несовершеннолетних детей определены статьей 52 Закона «Об образовании» и включают в себя:
1) выбор формы обучения;
2) выбор образовательных учреждений;
3) защиту законных прав и интересов ребенка;
4) участие в управлении образовательным учреждением;
5) выполнение устава образовательного учреждения.
Родители самостоятельно выбирают образовательное учреждение и формы обучения детей, учитывая при этом мнение детей. Исходя из потребностей и возможностей ребенка образовательные программы осваиваются в следующих формах: в образовательном учреждении – в форме очной, очно-заочной (вечерней), заочной; в форме семейного образования, самообразования, экстерната. Однако для всех форм получения образования действует единый государственный образовательный стандарт в соответствии со статьей 10 Закона РФ «Об образовании».
Разногласия между родителями по вопросам воспитания и образования детей могут быть разрешены по обращению родителей (или одного из них) органом опеки и попечительства или судом.
4. Обязанность родителей обеспечить получение детьми основного общего образования
Конституционное закрепление обязательности основного общего образования включает в себя обязанность государственных органов и органов местного самоуправления предоставить возможность получения детьми такого образования и обязанность родителей или лиц, их заменяющих, обеспечить своим детям получение основного общего образования.
В соответствии с Постановлением Конституционного Суда РФ от 07.06.2000 №10-П «По делу о проверке конституционности отдельных положений Конституции Республики Алтай и Федерального закона «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» субъекты РФ могут установить общедоступность и бесплатность не только основного общего и среднего профессионального образования, гарантированных Конституцией, но и общедоступность и бесплатность среднего (полного) общего образования, поскольку такая норма в соответствии с целями социального государства дополнительно гарантирует более широкие возможности для несовершеннолетних, которые хотели бы продолжить свое обучение.
Федеральные государственные образовательные стандарты определяют обязательный минимум содержания основных образовательных программ, максимальный объем учебной нагрузки обучающихся, требования к уровню подготовки выпускников. При реализации образовательных программ обучающимся с отклонениями в развитии могут быть установлены специальные государственные образовательные стандарты.
В Российской Федерации с учетом потребностей и возможностей личности допускается освоение образовательных программ в различных формах: в образовательном учреждении с отрывом (преимущественно) и без отрыва от производства; в форме семейного образования, самообразования, экстерната. Для всех форм получения образования в рамках конкретной основной общеобразовательной или основной профессиональной образовательной программы действует единый государственный образовательный стандарт.
5. Права и обязанности родителей по защите прав и интересов детей
В комментируемом пункте речь идет, в основном, о несудебной и неюридической, а бытовой защите прав и интересов детей (права ребенка перечислены в ст. 54 – 58, 60 СК РФ). Под защитой прав и интересов здесь следует понимать скорее помощь и поддержку ребенка в отношениях с любыми физическими и юридическими лицами, предотвращение ситуаций нарушения прав ребенка или неучтения его интересов, а также принятие мер в случае нарушения (например, обращение в органы местного самоуправления, органы внутренних дел, суд и прокуратуру). Также родители защищают интересы детей, к примеру, путем совершения сделок и других юридических действий. Так, согласно п. 1 ст. 26 ГК РФ несовершеннолетние в возрасте от 14 до 18 лет совершают сделки, за исключением названных в п. 2 ст. 26 ГК РФ, с письменного согласия своих законных представителей – родителей, усыновителей или попечителей.
Однако родители могут представлять права и интересы ребенка и в судебном процессе как законные представители (равно как и усыновители, опекуны и попечители, приемные родители), хотя суд обязан привлекать к участию в деле и самих несовершеннолетних в возрасте от 14 до 18 лет.
Не следует забывать и о том, что СК РФ в ст. 56 также закрепляет право ребенка самостоятельно обратиться в суд для защиты собственных прав по достижении им 14 лет.
Родители могут осуществлять защиту прав и интересов своих детей в суде без специальных полномочий (т.е. без доверенности). Для этого им достаточно предъявить документ, подтверждающий факт происхождения детей от конкретных родителей (свидетельство о рождении ребенка).
Згідно зі ст. 65 комментируемого Кодекса родительские права не могут осуществляться в противоречии с интересами детей. При представительстве же интересов ребенка велика вероятность подмены интересов ребенка собственными, поэтому закон устанавливает в комментируемом пункте норму, согласно которой родители не вправе представлять интересы своих детей, если органом опеки и попечительства установлено, что между интересами родителей и детей имеются противоречия, в этом случае, как следует из данного пункта, представителя назначает орган опеки и попечительства.
Висновок
На закінчення доцільно підкреслити деякі загальні положення, що відносяться до поняття «інтереси дитини» в сімейному праві і законодавстві Російської Федерації.
По-перше, визначення інтересів дитини відрізняється багатоваріантністю, яка обумовлена впливом на процес формування інтересів факторів об'єктивного і суб'єктивного характеру.
До об'єктивних факторів належать: соціально-економічні умови, в яких виховується дитина; напрями державної політики щодо виховання дітей і т.д.
Суб'єктивними факторами можуть бути визнані: погляди батьків та інших осіб, які виховують дитину, на цілі, форми і засоби виховання; усвідомлення самою дитиною своїх інтересів, вік дитини і т.д.
У зв'язку з чим для визначення поняття інтересів дитини пропонуємо використовувати таку дефініцію: «Інтереси дитини - це суб'єктивно зумовлена потреба дитини в сприятливих умовах його існування, що знаходить об'єктивне вираження у реалізації батьками своїх прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством».
По-друге, великий масив і різноманітність нормативних правових актів, що регулюють відносини за участю неповнолітніх, дозволяє, тим не менш, вважати основним документом, що визначає права та інтереси дитини в сім'ї, Сімейний кодекс Російської Федерації. Інші федеральні закони і закони суб'єктів РФ, що регламентують аналізовані відносини, повинні відповідати Сімейного кодексу в частині забезпечення інтересів дітей в сім'ї.
У тексті СК РФ поняття «інтереси дитини» вживається більше 50 разів на тому чи іншому контексті. Але навіть тоді, коли в конкретній нормі сімейного законодавства мова йде про інтереси інших членів сім'ї, частіше за все маються на увазі і інтереси дитини.
Необхідність врахування інтересів дитини в деяких випадках прямо передбачається в сімейно-правових нормах, у той час як при регулюванні інших сімейних правовідносин інтереси дитини тільки передбачаються побічно. Це дає підстави дійти висновку про наявність в СК РФ презумпції інтересів дитини і можливої їх класифікації. Серед них важливе місце займають приватноправові і публічно-правові презумпції інтересів дитини, що обумовлено цілями сімейно-правового регулювання і характером інтересу, що підлягає захисту.
Норми СК РФ передбачають різні способи виявлення та вираження інтересів дитини: це може бути безпосередньо його думку, інтереси дитини можуть бути відображені у висновку органу опіки та піклування, інтереси дитини можуть бути визначені в рішенні суду, угоді батьків і т.д., що є підставою для висновку про наявність приватноправових і публічно-правових ознак у формальному вираженні інтересів дитини.
Сімейний кодекс РФ неточно відтворює термінологію Конвенції про права дитини. У понять «найкращі інтереси дитини» та «пріоритет інтересів дитини» різна смислове навантаження, тому має місце невідповідність положень міжнародного та національного законодавств. На наш погляд, необхідно встановлення розглянутих правил в комплексі: забезпечення інтересів дітей має бути і найкращим, і пріоритетним.
По-третє, сімейне законодавство і правозастосувальна практика передбачають різні форми виявлення інтересів дитини. Одна з них - думка дитини. Висловлюючи думку, дитина виявляє свій інтерес у суб'єктивному сенсі. Проте правове значення воно набуває лише при встановленні відповідності його справжнім інтересам дитини, що здійснюється батьками, органами опіки та піклування, судом.
Відповідно до ст. 57 СК РФ органи опіки та піклування або суду у випадках, передбачених цим Кодексом, можуть прийняти рішення тільки за згодою дитини, яка досягла віку десяти років: відновлення в батьківських правах, усиновлення та вирішення інших, життєво важливих для дитини питань. Таким чином, позитивне думка дитини - виключне умова прийняття рішення названими органами.
Відносно батьків дитини ст. 57 СК РФ встановлює правило зовсім іншого змісту: батьки повинні враховувати не тільки згода, але і незгоду дитини з тим чи іншим рішенням, прийнятим батьками, якщо дитина досягла віку 10 років.
Оскільки чинне законодавство визначає отримання згоди дитини, яка досягла віку 10 років, як обов'язкова умова для прийняття рішення органом опіки та піклування або судом у випадках, передбачених СК РФ, є всі підстави розглядати таку згоду, як один з юридичних фактів, необхідних для виникнення сімейних правовідносин того чи іншого виду.
По-четверте, аналіз сімейно-правових норм, що регулюють відносини з участю дітей, дозволяє стверджувати про необхідність введення в науковий обіг такої категорії, як «критеріальне значення інтересів дитини». Саме інтереси дитини є критерієм якості здійснення батьківських прав, діяльності органів опіки та піклування, суду у відповідній сфері.
Список використаної літератури
1. Закон РФ від 10.07.1992 № 3266-1 (ред. від 17.07.2009) «Про освіту».
2. Антокольская М.В. Сімейне право. М., 2002.
3. Беспалов Ю.Ф. Захист цивільних і сімейних прав дитини в Російській Федерації. М., 2004.
4. Богданова Г.В. Права та обов'язки батьків і дітей. М., 2003.
5. Конституція Російської Федерації 1993 р.
6. «Коментар до Сімейного кодексу Російської Федерації» - 2008
7. Головістікова О.М., Грудцине Л.Ю., Малишев В.А., Спектор А.А. 2008
8. Цивільний кодекс РФ 24.07. 2008
9. «Саприкін Н.В. Недійсність шлюбу: підстави та наслідки / / Юрист. 2005. № 11
10. Сімейний кодекс РФ від 8 грудня 1995 р., в ред. ФЗ від 21 липня 2007 р. № 194-ФЗ.
11. Антокольская М.В. Сімейне право, Підручник. М.: МАУП, 2004.
12. Пчелінцева Л.М. Сімейне право Росії: Підручник для вузів. М.: Норма, 2006.
Цінністю будь-якого сучасного держави, якщо воно, звичайно, зацікавлений зберегти свій народ і дбає про її майбутнє, традиційно вважається сім'я, а головною цінністю сімейного життя - діти. Чи можна поставити їх на ноги, підготувати до самостійного існування без належної підтримки ззовні, соціального схвалення і відповідної політики, що проводиться щодо сім'ї? Безумовно, ні. І сьогоднішня дійсність тому підтвердження - лише деяке число сімей більш-менш адаптувалося в новій економічній ситуації. У першу чергу страждають від цього діти, і суспільство все більше турбує їх бездуховність, корисливість, байдужість, жорстокість і агресивність, а почасти й деградація, «здичавіння» дітей і підлітків з різних соціальних шарів.
Ратифікація Союзом РСР Конвенції ООН «Про права дитини» спричинила за собою встановлення для нашої держави певних зобов'язань, в першу чергу приведення національного законодавства у відповідність до положень Конвенції. Держави - учасники Конвенції несуть за свої дії відносно дітей юридичну відповідальність, а держави - порушники Конвенції можуть бути піддані світового засудження.
Прийнявши, таким чином, певні зобов'язання не тільки перед світовим співтовариством, але і перед населенням країни, Російська Федерація як спадкоємиця СРСР приступила до формування політики у сфері захисту дитинства.
Початковим етапом формування державної політики в інтересах дітей можна вважати 1994 рік, оголошений Організацією Об'єднаних Націй Міжнародним роком сім'ї. Це рішення стало серйозним імпульсом для залучення уваги до проблем розвитку сім'ї та сімейної політики.
У найзагальнішому вигляді державну сімейну політику можна визначити як «цілеспрямовану діяльність державних органів та інших соціальних інститутів щодо створення оптимальних умов для виконання сім'єю її функцій, гармонізації відносин між особистістю, сім'єю та суспільством»
Серед головних напрямків державної сімейної політики було названо і посилення допомоги сім'ї у вихованні дітей (підтримка репродуктивної, виховної та психологічної функцій). У такій формі держава визнала за необхідне здійснення комплексу заходів в інтересах виховання підростаючого покоління.
Наступним етапом було визначення цілей державної політики в інтересах дітей та закріплення їх у Федеральному законі «Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації». Цей Закон встановлює основні гарантії прав і законних інтересів дитини, передбачених Конституцією РФ, з метою створення правових, соціально-економічних умов для реалізації прав і законних інтересів дитини.
Забезпечення прав людини є основною функцією Російської Федерації як правової держави. Благополуччя і нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Діти потребують особливого захисту і особливих механізмах її здійснення, що дозволяють забезпечити цілеспрямовану і пріоритетний захист прав кожної дитини і всіх дітей. У зв'язку з цим представляється доцільним поширення досвіду діяльності Уповноваженого з прав дитини на інші регіони РФ, для чого потрібно створення відповідної законодавчої бази.
Для сучасної російської політики в інтересах дитини характерно різке зміщення пріоритетів.
Перехід в даний час від переважно суспільних форм виховання до сімейних збільшує відповідальність батьків за становлення особистості дитини, за вибір їм значущих цінностей, покладаючи на них додаткове навантаження. Перед батьками постає задача виховання в дитини таких якостей, які формують соціальну компетентність дитини в сучасних умовах, як підприємливість, практичність, діловий розрахунок. Тепер тільки сім'я забезпечує вирішення важливої задачі - вибору дитиною професії і його професійної орієнтації, тим самим закладаючи основу його конкурентоспроможності на ринку праці. Поширення наркоманії, алкоголізму та інших негативних соціальних явищ змушують сім'ю приділяти серйозну увагу формуванню у дітей системи значущих духовних цінностей, приймати додаткові виховні заходи щодо посилення соціального контролю і забезпечення безпеки дітей в ситуаціях можливого ризику при взаємодії з неблагополучним соціальним оточенням.
Інтереси дитини, її батьків, сім'ї в цілому, суспільства і держави - це щільний клубок ниток, розплутуючи який ми можемо створити щось ціле - полотно, гармонійно поєднує кольору і форми, або, навпаки, вражає своїм несмак. Специфіка сімейних правовідносин з участю дітей якраз і проявляється в тому, що законодавець повинен знайти оптимальні обсяги і форми вираження інтересів дитини та її батьків, держави; визначити правову та соціальну значущість інтересів кожного із суб'єктів сімейних відносин.
На наш погляд, «інтереси дитини» - поняття, яке має різне наповнення і звучання в теорії права та практиці його застосування. Наукова розробка «інтересів дитини» як сімейно-правового поняття обумовлена низкою причин:
- По-перше, формування в Російській Федерації державної сімейної політики і, як частини її, політики в інтересах дітей передбачає формальне визначення об'єкта такої політики;
- По-друге, зміна пріоритетів у розподілі функцій по вихованню дітей між державою та батьками вимагає більш ретельної правової регламентації процесу здійснення батьківських прав не в протиріччі з інтересами дітей; встановлення можливості та умов існування балансу приватних і публічних інтересів у тій сфері відносин;
- По-третє, ратифікація нашою державою Конвенції ООН про права дитини породжує необхідність аналізу обсягу й змісту імплементації відповідних норм у російському сімейному законодавстві;
- По-четверте, не менш важливим є забезпечення інтересів дітей в діяльності органів опіки та піклування, судів;
- По-п'яте, незважаючи на те, що поняття «інтереси дитини» вже тривалий час є предметом різних досліджень, сімейно-правова сутність і значимість «інтересів дитини» не розкриті.
1. Рівність прав та обов'язків батьків. Особисті права і обов'язки батьків
Кожен громадянин РФ має на її території всіма правами і свободами і несе рівні обов'язки, передбачені Конституцією РФ; ч. 2 ст. 38 про те, що турбота про дітей, їхнє виховання - рівне право й обов'язок батьків; ч. 3 ст. 19 про те, що чоловік і жінка мають рівні права і свободи і рівні можливості для їх реалізації. Незважаючи на те, що Конституція РФ має вищу юридичну силу (що означає неможливість суперечності будь-якого закону її положенням та застосування норм Конституції РФ у разі виявлення таких суперечностей) і пряму дію (можна застосовувати норми Конституції РФ без їх конкретизації в федеральному законодавстві), СК РФ ще раз нагадує про це стосовно до таких прав, як батьківські, конкретизує загальні положення Конституції РФ стосовно відносин, пов'язаних з дітьми. Цим позначається важливість, значимість прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, його захисту та охорони його інтересів.
Говорячи про рівність прав та обов'язків батьків, мова йде про права, перелічених у зазначеній главі коментованого Кодексу (батьківських правах), таких як: право і обов'язок виховувати своїх дітей, обов'язок забезпечити отримання дітьми основної загальної освіти, захищати і представляти інтереси своїх дітей та ін .
Оскільки з досягненням дитиною повноліття (18 років) він набуває повної дієздатності і стає повноправним членом громадянського суспільства, він не потребує більше в опіку та захист його прав, і вважається, що має право і зобов'язаний захищати свої права та інтереси самостійно. Батьківські ж права, перераховані в цьому розділі, втрачають чинність, оскільки вони були вимушеним заходом обмеження прав і свобод людини, пов'язаних з його несамостійністю.
Окремим приводом для визнання повної громадянської самостійності дитини до досягнення повноліття є вступ неповнолітнього у шлюбний союз. У цьому випадку дитина набуває повної дієздатності. Пов'язано це з тим, що з настанням 18 років зв'язується досягнення людиною необхідної для його повної самостійності ступеня фізичної, психічної та соціальної зрілості, яка виражається у здатності дати повноцінне потомство, розумно керувати своїми діями і вчинками особистого характеру, працювати і утримувати не лише себе, але і свою сім'ю і своїх дітей. Вступаючи ж в шлюб, людина таким чином висловлює готовність і здатність здійснювати всі ці дії, бере на себе відповідальність за чоловіка, сім'ю, дітей, тому держава вважає можливим визнати за ним повну дієздатність до досягнення віку 18 років.
Крім того, закон встановлює ще один випадок, при якому настає повна дієздатність і, як наслідок, повне припинення прав батьків по відношенню до дитини (батьківських прав), а саме - емансипація.
Згідно з п. 1 ст. 27 ЦК РФ неповнолітній, який досяг 16 років, може бути оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, або за згодою батьків, усиновителів або піклувальника займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (емансипація) проводиться за рішенням органу опіки та піклування за згодою обох батьків, усиновителів чи піклувальника або за відсутності такого - за рішенням суду.
Відповідно до ст. 10 СК правовідносини між подружжям, у тому числі особисті немайнові, виникають з моменту державної реєстрації шлюбу.
Сімейне законодавство стосується особистого життя подружжя лише в тому, що пов'язане з основними правами та свободами будь-якої людини і громадянина, а не тільки перебуває в шлюбі.
Закріплюючи принципи рівності подружжя, виходить з конституційної норми, згідно з якою держава гарантує рівність прав і свобод усім і кожному незалежно від статі, раси, національності, майнового і посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин (ч. 2 і 3 ст. 19 Конституції РФ).
Розкриємо зміст принципу рівності в сім'ї більш детально.
1) Свобода вибору кожним чоловіком роду занять, професії, місця перебування і проживання.
Стаття 37 Конституції РФ говорить про право кожної людини - незалежно ні від чого, в тому числі і від сімейного стану - вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності і професію.
Відповідно до ст. 27 Конституції РФ кожен, законно перебуває на території країни, може вільно пересуватися, вибираючи собі:
а) місце проживання;
б) місце перебування.
Під першим розуміється місце, де людина проживає - постійно або переважно - в якості власника житла, наймача або з інших законних підстав; під другим - готель, санаторій, будинок відпочинку, пансіонат, лікарня тощо, а також житлове приміщення, яке не є місцем його проживання. Основна відмінність полягає в тому, що в місці перебування людина завжди перебуває тимчасово.
З принципу рівності подружжя слід, що зміна одним з них місця проживання (тимчасовий від'їзд) не зобов'язує іншого слідувати за ним.
Спільне вирішення питань материнства, батьківства, виховання, освіти дітей, інших питань сімейного життя.
Стаття 38 Конституції РФ і надає батькам рівні права, і наділяє їх рівними обов'язками по вихованню дітей.
Обов'язок подружжя поважати один одного і піклуватися одне про одного, сприяти зміцненню сім'ї.
Цей елемент належить до сфери моралі і моральності, тобто практично лежить за межами правового регулювання. Однак і тут можлива судовий захист. Наприклад, суд, виробляючи розділ майна подружжя, має право врахувати зневагу одного з них інтересами сім'ї.
Право вибору подружжям прізвища. Тут рівність полягає в тому, що кожен з подружжя має право залишити своє дошлюбне прізвище, що своєю загальною вони можуть вибрати прізвище чоловіка або дружини.
Про право одного чоловіка давати згоду на усиновлення (удочеріння) дитини іншим чоловіком.
2. Право і обов'язок батьків по вихованню та освіті дітей. Переважне право батьків на виховання своїх дітей
Виховувати дітей - одночасно право і обов'язок батьків. Про це ж говорить і ст. 38 Конституції РФ. Це означає, що, по-перше, ніхто і ні за яких обставин не може позбавити батьків можливості виховувати дитину. Позбавлення можливості виховувати дитину може відбутися тільки за рішенням суду у разі позбавлення батьків батьківських прав з підстав, передбачених законом (ст. 69, 71, 73, 74 СК РФ). По-друге, право виховувати дитину не означає можливість вирішувати робити це чи ні (як у випадку з більшістю інших прав), - оскільки закон одночасно закріплює і такий обов'язок. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я, фізичний, психічний, духовному і моральному розвитку своїх дітей, забезпечити отримання дітьми основної загальної освіти. Цього обов'язку батьків відповідає зазначене у п. 2 ст. 54 СК РФ право дитини на виховання своїми батьками, забезпечення його інтересів, всебічний розвиток, повагу до його людської гідності.
Обов'язок відрізняється від права перш за все необхідністю виконання і наявністю відповідальності за невиконання. Так, за невиконання обов'язку виховувати дитину в Російській Федерації передбачена кримінальна відповідальність. Стаття 156 КК РФ спрямована на забезпечення виконання батьками конституційного обов'язку виховувати своїх дітей і піклуватися про них.
Належне виконання виховних функцій щодо неповнолітніх - одна з пріоритетних завдань держави, так як результати виховання відображаються на процвітанні суспільства в цілому. Тому поряд з кримінальною за невиконання або неналежне виконання обов'язків передбачена також адміністративна (ст. 5.35 КоАП РФ), цивільно-правова (ст. 1073-1075 ГК РФ), сімейно-правова (ст. 69 і 73 СК РФ) відповідальність.
Переважне право батьків на виховання дітей перед іншими особами стало необхідним закріпити у зв'язку з тим, що часто батьки є не єдиними, хто має право на виховання дитини. Наприклад, див справжній коментар до ст. 62 СК РФ - неповнолітні батьки, які не досягли віку 16 років, мають виховувати дитину разом з призначеним йому опікуном. У цьому випадку розбіжності вирішуються органом опіки та піклування з урахуванням як даної норми, так і конкретної ситуації в сім'ї.
Головним у вихованні дитини закон визнає турботу батьків про здоров'я, фізичний, психічний, духовний і моральний розвиток дітей. Забезпечення всіх цих умов навряд чи, в загальному випадку, можливе без отримання дитиною основної загальної освіти в загальноосвітньому закладі. Під освітою Закон України «Про освіту» розуміє цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином (учнем) встановлених державою освітніх рівнів (освітніх цензів). Крім того, згідно зі ст. 43 Конституції РФ про право на освіту, основну загальну освіту обов'язково і батьки або особи, які їх замінюють, забезпечують отримання дітьми основної загальної освіти.
Отримання середньої (повної) загальної освіти не вважається обов'язком, але оскільки цінність освіти є незаперечною, держава покладає на батьків обов'язок забезпечити всі умови для того, щоб їх дитина продовжив своє навчання у вищому навчальному закладі.
3. Право вибору освітньої установи і форм навчання дітей
Стаття 43 Конституції РФ проголошує право кожної людини на освіту, покладаючи обов'язок забезпечити отримання дітьми основної загальної освіти на батьків. Крім того, у статті 26 Конституції РФ гарантується право на вільний вибір мови виховання, навчання і творчості.
Право батьків на виховання дітей є найбільш важливим серед батьківських прав. Більш того, в сучасних умовах підвищення вимогливості до рівня освіти і виховання на батьків накладається все більше обов'язків і більше відповідальності по відношенню до дітей.
Большое значение имеет положение, закрепленное в пункте 1 статьи 63 СК РФ, согласно которому родители не только имеют право, но и обязаны воспитывать своих детей, заботиться об их здоровье, физическом, психическом, духовном и нравственном развитии. В этой связи обоснованно установление ответственности родителей за воспитание и развитие ребенка, что соответствует требованиям и статьи 18, и статьи 27 Конвенции ООН о правах ребенка. За неисполнение или ненадлежащее исполнение обязанностей по воспитанию детей родители могут быть привлечены к различным видам юридической ответственности: административной (ст. 5.35 КоАП РФ), гражданско-правовой (ст. ст. 1073–1075 ГК РФ), семейно-правовой (ст. ст. 69 и 73 СК РФ); уголовной (ст. 156 УК РФ).
Семейный кодекс РФ не раскрывает конкретное содержание родительских прав и обязанностей по воспитанию детей, называет основные направления деятельности родителей по воспитанию своих детей. Главное место отводится заботе родителей о здоровье, физическом, психическом, духовном и нравственном развитии детей. Пункт 1 статьи 18 Закона Российской Федерации «Об образовании» устанавливает, что родители являются первыми педагогами, которые обязаны заложить основы физического, нравственного и интеллектуального развития личности ребенка в раннем детском возрасте.
В этих целях родителям предоставляется свобода выбора средств и методов воспитания своего ребенка с соблюдением ограничений, предусмотренных пунктом 1 статьи 65 СК РФ, а именно:
1) родители не вправе причинять вред физическому и психическому развитию ребенка, его нравственному развитию;
2) способы воспитания должны исключать пренебрежительное, жестокое, грубое, унижающее человеческое достоинство обращение, оскорбление или эксплуатацию ребенка.
Основополагающими принципами осуществления родителями родительских прав являются обеспечение прав и интересов детей и решение вопросов, касающихся воспитания и образования детей, по взаимному согласию родителей, исходя из их интересов и с учетом мнения детей.
Право на воспитание своего ребенка – это личное неотъемлемое право родителя. Родитель может быть лишен этого права только судом по основаниям, предусмотренным законом (ст. ст. 69, 71, ст. ст. 73 – 74 СК РФ). Родители не вправе передавать кому-либо право на воспитание ребенка либо отказаться от него. Соответственно, право родителя является его же обязанностью. Конечно же, родители могут временно поручить воспитание ребенка другим лицам (дедушке, бабушке, няне и т.д.) или отдать ребенка на воспитание в различные детские учреждения, при этом они остаются ответственными за воспитание и развитие своего ребенка.
Неотъемлемой составляющей процесса воспитания ребенка и формирования его как всесторонне развитой личности является образование. Конвенция ООН о правах ребенка предусматривает, что право каждого ребенка на образование достигается введением бесплатного и обязательного начального образования; поощрением развития различных форм среднего образования, обеспечением его доступности для всех детей; принятием мер по содействию регулярному посещению школ и снижению числа учащихся, покинувших школу.
Согласно ч. 4 статьи 43 Конституции РФ родители или лица, их заменяющие, обеспечивают получение детьми основного общего образования, то есть образования в объеме девяти классов общеобразовательной школы. Требование обязательности основного общего образования применительно к конкретному обучающемуся сохраняет силу до достижения им возраста 15 лет, если соответствующее образование не было получено обучающимся ранее.
Государство гарантирует гражданам право на образование, общедоступность и бесплатность основного общего и среднего профессионального образования в государственных или муниципальных образовательных учреждениях.
Содержание образования должно быть направлено на достижение следующих целей:
1) развитие личности, талантов, умственных и физических способностей ребенка;
2) воспитание уважения к правам человека и основным свободам;
3) воспитание уважения к родителям, языку и ценностям страны, в которой ребенок проживает, страны его происхождения и цивилизации, отличной от его собственной;
4) подготовку к сознательной жизни в духе взаимопонимания, мира, терпимости, равноправия мужчин и женщин и дружбы между народами, этническими и религиозными группами, а также лицами из числа коренного населения;
5) бережное отношение к окружающей среде.
Права и обязанности родителей (лиц, их заменяющих: усыновителей, опекунов, попечителей, приемных родителей) в сфере образования несовершеннолетних детей определены статьей 52 Закона «Об образовании» и включают в себя:
1) выбор формы обучения;
2) выбор образовательных учреждений;
3) защиту законных прав и интересов ребенка;
4) участие в управлении образовательным учреждением;
5) выполнение устава образовательного учреждения.
Родители самостоятельно выбирают образовательное учреждение и формы обучения детей, учитывая при этом мнение детей. Исходя из потребностей и возможностей ребенка образовательные программы осваиваются в следующих формах: в образовательном учреждении – в форме очной, очно-заочной (вечерней), заочной; в форме семейного образования, самообразования, экстерната. Однако для всех форм получения образования действует единый государственный образовательный стандарт в соответствии со статьей 10 Закона РФ «Об образовании».
Разногласия между родителями по вопросам воспитания и образования детей могут быть разрешены по обращению родителей (или одного из них) органом опеки и попечительства или судом.
4. Обязанность родителей обеспечить получение детьми основного общего образования
Конституционное закрепление обязательности основного общего образования включает в себя обязанность государственных органов и органов местного самоуправления предоставить возможность получения детьми такого образования и обязанность родителей или лиц, их заменяющих, обеспечить своим детям получение основного общего образования.
В соответствии с Постановлением Конституционного Суда РФ от 07.06.2000 №10-П «По делу о проверке конституционности отдельных положений Конституции Республики Алтай и Федерального закона «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» субъекты РФ могут установить общедоступность и бесплатность не только основного общего и среднего профессионального образования, гарантированных Конституцией, но и общедоступность и бесплатность среднего (полного) общего образования, поскольку такая норма в соответствии с целями социального государства дополнительно гарантирует более широкие возможности для несовершеннолетних, которые хотели бы продолжить свое обучение.
Федеральные государственные образовательные стандарты определяют обязательный минимум содержания основных образовательных программ, максимальный объем учебной нагрузки обучающихся, требования к уровню подготовки выпускников. При реализации образовательных программ обучающимся с отклонениями в развитии могут быть установлены специальные государственные образовательные стандарты.
В Российской Федерации с учетом потребностей и возможностей личности допускается освоение образовательных программ в различных формах: в образовательном учреждении с отрывом (преимущественно) и без отрыва от производства; в форме семейного образования, самообразования, экстерната. Для всех форм получения образования в рамках конкретной основной общеобразовательной или основной профессиональной образовательной программы действует единый государственный образовательный стандарт.
5. Права и обязанности родителей по защите прав и интересов детей
В комментируемом пункте речь идет, в основном, о несудебной и неюридической, а бытовой защите прав и интересов детей (права ребенка перечислены в ст. 54 – 58, 60 СК РФ). Под защитой прав и интересов здесь следует понимать скорее помощь и поддержку ребенка в отношениях с любыми физическими и юридическими лицами, предотвращение ситуаций нарушения прав ребенка или неучтения его интересов, а также принятие мер в случае нарушения (например, обращение в органы местного самоуправления, органы внутренних дел, суд и прокуратуру). Также родители защищают интересы детей, к примеру, путем совершения сделок и других юридических действий. Так, согласно п. 1 ст. 26 ГК РФ несовершеннолетние в возрасте от 14 до 18 лет совершают сделки, за исключением названных в п. 2 ст. 26 ГК РФ, с письменного согласия своих законных представителей – родителей, усыновителей или попечителей.
Однако родители могут представлять права и интересы ребенка и в судебном процессе как законные представители (равно как и усыновители, опекуны и попечители, приемные родители), хотя суд обязан привлекать к участию в деле и самих несовершеннолетних в возрасте от 14 до 18 лет.
Не следует забывать и о том, что СК РФ в ст. 56 также закрепляет право ребенка самостоятельно обратиться в суд для защиты собственных прав по достижении им 14 лет.
Родители могут осуществлять защиту прав и интересов своих детей в суде без специальных полномочий (т.е. без доверенности). Для этого им достаточно предъявить документ, подтверждающий факт происхождения детей от конкретных родителей (свидетельство о рождении ребенка).
Згідно зі ст. 65 комментируемого Кодекса родительские права не могут осуществляться в противоречии с интересами детей. При представительстве же интересов ребенка велика вероятность подмены интересов ребенка собственными, поэтому закон устанавливает в комментируемом пункте норму, согласно которой родители не вправе представлять интересы своих детей, если органом опеки и попечительства установлено, что между интересами родителей и детей имеются противоречия, в этом случае, как следует из данного пункта, представителя назначает орган опеки и попечительства.
Висновок
На закінчення доцільно підкреслити деякі загальні положення, що відносяться до поняття «інтереси дитини» в сімейному праві і законодавстві Російської Федерації.
По-перше, визначення інтересів дитини відрізняється багатоваріантністю, яка обумовлена впливом на процес формування інтересів факторів об'єктивного і суб'єктивного характеру.
До об'єктивних факторів належать: соціально-економічні умови, в яких виховується дитина; напрями державної політики щодо виховання дітей і т.д.
Суб'єктивними факторами можуть бути визнані: погляди батьків та інших осіб, які виховують дитину, на цілі, форми і засоби виховання; усвідомлення самою дитиною своїх інтересів, вік дитини і т.д.
У зв'язку з чим для визначення поняття інтересів дитини пропонуємо використовувати таку дефініцію: «Інтереси дитини - це суб'єктивно зумовлена потреба дитини в сприятливих умовах його існування, що знаходить об'єктивне вираження у реалізації батьками своїх прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством».
По-друге, великий масив і різноманітність нормативних правових актів, що регулюють відносини за участю неповнолітніх, дозволяє, тим не менш, вважати основним документом, що визначає права та інтереси дитини в сім'ї, Сімейний кодекс Російської Федерації. Інші федеральні закони і закони суб'єктів РФ, що регламентують аналізовані відносини, повинні відповідати Сімейного кодексу в частині забезпечення інтересів дітей в сім'ї.
У тексті СК РФ поняття «інтереси дитини» вживається більше 50 разів на тому чи іншому контексті. Але навіть тоді, коли в конкретній нормі сімейного законодавства мова йде про інтереси інших членів сім'ї, частіше за все маються на увазі і інтереси дитини.
Необхідність врахування інтересів дитини в деяких випадках прямо передбачається в сімейно-правових нормах, у той час як при регулюванні інших сімейних правовідносин інтереси дитини тільки передбачаються побічно. Це дає підстави дійти висновку про наявність в СК РФ презумпції інтересів дитини і можливої їх класифікації. Серед них важливе місце займають приватноправові і публічно-правові презумпції інтересів дитини, що обумовлено цілями сімейно-правового регулювання і характером інтересу, що підлягає захисту.
Норми СК РФ передбачають різні способи виявлення та вираження інтересів дитини: це може бути безпосередньо його думку, інтереси дитини можуть бути відображені у висновку органу опіки та піклування, інтереси дитини можуть бути визначені в рішенні суду, угоді батьків і т.д., що є підставою для висновку про наявність приватноправових і публічно-правових ознак у формальному вираженні інтересів дитини.
Сімейний кодекс РФ неточно відтворює термінологію Конвенції про права дитини. У понять «найкращі інтереси дитини» та «пріоритет інтересів дитини» різна смислове навантаження, тому має місце невідповідність положень міжнародного та національного законодавств. На наш погляд, необхідно встановлення розглянутих правил в комплексі: забезпечення інтересів дітей має бути і найкращим, і пріоритетним.
По-третє, сімейне законодавство і правозастосувальна практика передбачають різні форми виявлення інтересів дитини. Одна з них - думка дитини. Висловлюючи думку, дитина виявляє свій інтерес у суб'єктивному сенсі. Проте правове значення воно набуває лише при встановленні відповідності його справжнім інтересам дитини, що здійснюється батьками, органами опіки та піклування, судом.
Відповідно до ст. 57 СК РФ органи опіки та піклування або суду у випадках, передбачених цим Кодексом, можуть прийняти рішення тільки за згодою дитини, яка досягла віку десяти років: відновлення в батьківських правах, усиновлення та вирішення інших, життєво важливих для дитини питань. Таким чином, позитивне думка дитини - виключне умова прийняття рішення названими органами.
Відносно батьків дитини ст. 57 СК РФ встановлює правило зовсім іншого змісту: батьки повинні враховувати не тільки згода, але і незгоду дитини з тим чи іншим рішенням, прийнятим батьками, якщо дитина досягла віку 10 років.
Оскільки чинне законодавство визначає отримання згоди дитини, яка досягла віку 10 років, як обов'язкова умова для прийняття рішення органом опіки та піклування або судом у випадках, передбачених СК РФ, є всі підстави розглядати таку згоду, як один з юридичних фактів, необхідних для виникнення сімейних правовідносин того чи іншого виду.
По-четверте, аналіз сімейно-правових норм, що регулюють відносини з участю дітей, дозволяє стверджувати про необхідність введення в науковий обіг такої категорії, як «критеріальне значення інтересів дитини». Саме інтереси дитини є критерієм якості здійснення батьківських прав, діяльності органів опіки та піклування, суду у відповідній сфері.
Список використаної літератури
1. Закон РФ від 10.07.1992 № 3266-1 (ред. від 17.07.2009) «Про освіту».
2. Антокольская М.В. Сімейне право. М., 2002.
3. Беспалов Ю.Ф. Захист цивільних і сімейних прав дитини в Російській Федерації. М., 2004.
4. Богданова Г.В. Права та обов'язки батьків і дітей. М., 2003.
5. Конституція Російської Федерації 1993 р.
6. «Коментар до Сімейного кодексу Російської Федерації» - 2008
7. Головістікова О.М., Грудцине Л.Ю., Малишев В.А., Спектор А.А. 2008
8. Цивільний кодекс РФ 24.07. 2008
9. «Саприкін Н.В. Недійсність шлюбу: підстави та наслідки / / Юрист. 2005. № 11
10. Сімейний кодекс РФ від 8 грудня 1995 р., в ред. ФЗ від 21 липня 2007 р. № 194-ФЗ.
11. Антокольская М.В. Сімейне право, Підручник. М.: МАУП, 2004.
12. Пчелінцева Л.М. Сімейне право Росії: Підручник для вузів. М.: Норма, 2006.